Якби ж то знаття, чи існує “нове поле” і для наших душ. Не вірю, справді не вірю.
Однак мрії про неймовірне мають своє ім’я. Ми називаємо їх надією.
Юстейн Гордер, “Помаранчева дівчинка”.
Ми, люди, надзвичайно мінливі істоти. То ми в чомусь на 100% упевнені, то у всьому сумніваємося. Не є винятком і наші стосунки з Богом. Впродовж недовгого терміну вони можуть змінюватися від цілковитої довіри до найґрунтовніших сумнівів …щодо Його існування.
Ми “умильно” співаємо колядки і прославляємо Дитятко Ісусика. А чи всі ми, що так гарно святкуємо Різдво, віримо, що це Дитятко є Сином Божим – і не лише в пеленках, а й у Йордані,й у пустелі, і в єрусалимському храмі, і на хресті?
Чи дійсно впевнені, що наше особисте християнство є вірою у Христа-Спасителя, Який відкупив нас від аду своєю смертю й воскресінням? Чи застосовуємо свою “дитячість” у питаннях, які не здатні збагнути розумом – наприклад, стосовно Триєдиності Бога? Чи те, що не вписується у наші рамки – просто відкидаємо?
Дехто, хто святкує Різдво, часто не вірить у життя після смерті. Але який тоді сенс того Різдва? Який сенс був створювати Богові нас усіх, якщо наше існування – кожного нас якихось кілька десятиліть, тай усе? І який тоді сенс Йому нас усіх рятувати, якщо ми як пісок чи як листя на дереві? Та на ці філософські запитання швидко знаходяться не менш філософські відповіді. Або навпаки – дуже лаконічні. “Не вірю”. Люди наважуються зізнатися, що Різдво є для них не більш, ніж традицією, сімейним святом. А Бог – один, а релігії – то дурниця.
Різдвяний час – не найкращий, насправді, для таких розмов. Але він, як і будь-який інший час, є найкращим для щирості. Насамперед, із самим собою. У що я вірю? У кого я вірю? Що мені допомагає розвивати свою віру а що навпаки знецінює її? І нарешті – у якому із цих станів я дійсно є щасливим?
Христос Рождається. Чи як вам здається?.
